Це наша історія
НЕСТІР МАХНО І ГАВРИЛІВКА
Вперше в Гаврилівці про Махна почули, коли "горіли Дібрівки" (гавриляни так йменували село Великомихайлівку, що в 9-ти кілометрах від Гаврилівки, під Дібрівським лісом)...
В квітні 1918 року в Олександрівський повіт, Катеринославської губернії увійшло окупаційне військо австро-германців. Окупанти та їх гетьманські приспішники зразу ж приступили до реквізиції у селян зерна та худоби. За хліб і скотину грошей не платили, проте, в деяких місцях видавали "гарантійні" папери, але люди знали ціну отим гарантіям. Хліб та худобу відправляли цілими ешелонами до Германії.
Звісно, що люди шукали шляхи боротьби з чужинцями та їх гетьманськими поплічниками. Стали створюватися партизанські загони.
Влітку 1918 року в Дібрівськім лісі організувався партизанський загін. Його командиром спочатку був колишній моряк Брова, а після його поранення, став місцевий житель з Великомихайлівни,теж моряк-анархист з корабля "Іоанн Златоуст" Федосій Щусь. В цьому загоні було декілька чоловіків з Гаврилівки: Ставицький Федір, Жижкун Прокіп, Чаус Денис, брати Кириленки-Григорій та Семен.
Загін став вести збройну боротьбу з окупантами і наніс їм декілька відчутних ударів, посіяв серед них страх та паніку.
В Гуляйполе теж увійшли окупанти. У Нестора Махна на той час уже був озброєний загін. Але сили його були недостатніми, щоб вистояти відкрито протів регулярних військ. Махно знав, що в 40-ка верстах від Гуляйполя є великий, так званий, Дібрівський ліс, ідеальне місце для ведення партизанських дій і, що по чуткам, в ньому уже діють якісь партизани. Він прийняв рішення, з невеликим загоном,таємно залишити Гуляйполе і попрямувати якраз в цей,рятівний ліс.
Спочатку загін налічував десь 35 бійців, а об’єднаний - близько 50.
На початку жовтня 1918 року до села Великомихайлівки прибув німецько-гайдамацький загін. Зібравши громаду, його командування зажадало видати партизанів, які знаходилися в лісі. За невидачу - на село буде накладена контрибуція і село буде знищене. Але селяни не тільки не видали Щуся та його хлопців, а й не внесли грошову контрибуцію. Тоді карателі підпалили село. На біду, піднялася буря і пожар охопив більшу частину села. Хати, покриті очеретом та соломою, спалахували, як сірники - 200 хат згоріли повністю.
Нестір Махно наполягав негайно вдарити по окупантам та іх поплічниках, хоч сили були не рівними, але Федосій Щусь став вагатися, бо знав, що напасти зненацька і силами об’єднаного загону можна знищити теперішній ворожий гарнізон в селі, але ж в Покровському стоять головні сили австро-німців з гарматами, кулеметами і вишколенною кіннотою. За знищенний гарнізон,вони знищат вщент усе село і його мешканців. Але наполегливість Махна таки переконала усіх, в тому числі й Федосія Щуся. Тоді Махно прийняв командування загоном на себе, підбадьорив бійців і повів їх на паліїв. Удар по карателям був вдалим, так як був несподіваним та нанесенним з різних сторін одночасно окремими групами, знаючими потайні підходи до села. Німецько-гайдамацький гарнізон був розгромлений повністю. Вперше в загоні Махна з’явилися, захоплені в бою, дві польові гармати з повним боєзапасом, а також багато справжніх кавалерійських коней та безліч стрілецької зброї. Ці трофеї були дуже до речі, так як загін швидко поповнювався новими людьми.
На мітингу в селі, влаштованому переможцями, Федосій Щусь запропонував вибрати командиром загону Нестора Махна і з цього моменту йменувати його по старому козацькому звичаю - "Батьком".
Та не довго партизани і дібрівчани святкували перемогу. Як і гадав Щусь, головні сили окупантів, підкріплені гетьманцями та поміщицькою вартою, стали бомбардувати село, а потім увійшли до нього розстрілюючи населення і допалюючи оселі, перетворивши село в вогняний смерч. Артилерія ворога нещівно обстрілювала ліс, куди відійшли партизани.
Махну та Щусю нічого не залишалося, як вивести об’єднаний загін під покровом ночі із лісу та вирушити в сторону села Гаврилівки.
Була уже глибока ніч, коли в село в’їзджали партизани, освітлювані заревом дібрівських пожарищ. В Гаврилівці ніхто не спав. Люди розпитували про події в Дібрівках, зустріли Махна і Щуся з партизанами доброзичливо, обігріли, обсушили (так як загону прийшлося форсувати і Вовчу і Кам’янку), нагодували і людей , і коней, а амбулаторний пункт допоміг пораненим.
Нестір Іванович Махно відносився до Гаврилівки і гаврилян дружелюбно і з повагою. Він неодноразово навіщав село і довіряв його жителям, ніколи не приховував у кого він зупинявся на постій та на ночівлю.
Своїм головним інформатором і резидентом в селі Гаврилівка Махно пізніше призначив кращу подругу своєї дружини, Галини Андріївни Кузьменко, Феню (Федору Лук’янівну) Гаенко, учительку 4-ї Гаврилівської земської школи.
Гаврилянину, Забудько Мефодію Власовичу, Махно довірив командувати 1-м кавалерійським полком. Через це в Гаврилівці, та і серед махновців, його йменували "полковником".
Мефодій Забудько воював в 1-шу імперіалістичну війну. В 1917 році повернувся в Гаврилівку. Поступив на службу до поміщика Мезенцева (за Вовчою) охоронцем (в той час для цього була утворена так звана "варта"). Мефодій служив власникам вірно, охороняв маєтки щиро, чим заслужив особливої довіри хазяїв. Найманих робітників за любу провину він нещадно шмагав нагаєм. Варта постійно пиячила, влаштовувала гармидери.
Коли Забудько прийшов до Махна з проханням прийняти його до загону, то Федосій Щусь, через інформаторів, знаючи про його витівки в "варті", запропонував Батьку розстріляти його. Але немалу роль в долі Забудька відіграв його сусіда і товариш, Федір Ставицький, який перебував у загоні Щуся з перших днів. Він поручився за нього, запевнив, що Мефодій виправиться і стане гідним звання партизана-повстанця. Махно вже було погодився з Щусем, але в останню хвилину сказав: "Примем, пусть оправдает себя, проверим..."
І Забудько таки "оправдал себя". А от, двох представників "варти", гаврилян, Рябчука і Ганжу, таки застрелив Льовка Задов (Зінківський) по наказу Махна: "За п’янство и безчинства, по жалобе крестьян...".
Усі, хто загинув у Гаврилівці від махновців, були страчені в загальному не по ініціативі Нестора Махна, а саме по старанню Мефодія Забудько, або Щусем і Задовим, по нацькуванню того ж самого Забудька. Щоправда, серед загиблих переважна більшість були не гавриляни, а червоноармійці, продзагонівці, більшовицькі агенти по продрозкладці, або мобілізації, та інші.
А серед гаврилян були ті, кому особисто мстився Забудько. Наприклад, в 1921 році, колишнього командира загону волревкому, Кузьму Удода, він особисто зарубав шаблею у глиняному кар’єрі. Того самого, котрий в свій час дарував йому життя, звільнивши з - під варти Мефодія та других махновців, заарештованних загоном Удода в селі Кливцеве, прибувшого в сусіднє село для встановлення Радянської влади. Загін настоював на розстрілі Забудька і других махновських командирів, але Удод не погодився з цим рішенням, так як при загоні не існувало судового органу для винесення такого відповідального вироку, як смертна кара...
В кінці грудня 1918 року в Гаврилівку прибув кінний загін, до 40 вершників, під командуванням Федосія Щуся. Не зважаючи на холоднечу, на ньому була моряцька безкозирка, гусарсякий мундир та шаровари, заправлені в чоботи. Взагалі, загін виглядав яскраво-частина людей була одіта в пальта, частина в шуби, або кожухи. Серед прибулих був глухо-німий боєць з хрестами Георгієвського кавалера повного банту. В загоні він виконував обов’язки ката.
Кавалерійський загін рухався не трійками в ряд, як ухвалено кавалерійським статутом, а по 10 вершників у ряду. Під’їхавши до будинку волості, по команді, кавалеристи спішилися. Зліз з коня і Щусь. Його зразу ж підхопили на руки і стали підкидати догори, вигукуючи "Ура!". На цьому церемонія закінчилася.
В приміщенні волості находилося декілька озброєнних людей, якихось представників місцевої влади, або ж просто місцевих бандитів. По наказу Щуся, їх роззброїли і відпустили.
Пробувши в селі біля доби, загін Щуся повернувся до Великомихайлівки.
29 березня 1920 року, під час бою в Гуляйполі 124-ї бригади, 42-ї стрілецької дивізії регулярної Червоної армії з махновською повстанською армією, була вбита Федора Гаєнко. У її похідній сумці був знайдений щоденник, в якому велися записи з 19 лютого до 29 березня 1920 року.
Спочатку у штабі 42 дивізії вирішили, що цей щоденник вела Ф. Гаєнко, тим більше, що на внутрішній обкладенці зошита був підпис "Ф.Гаенко". Справа в тім, що цей загальний зошит Феня подарувала Галині Кузьменко, коли вона вирішила вести оцей щоденник.
Ад’ютанту 1-го кавалерійського полку 42-ї дивізії Гусєву доручили підготувати переклад щоденника на російську мову (Галина Кузьменко розмовляла і писала українською мовою, а Нестір Махно, після Бутирки, розмовляв і писав російською мовою), розмножити його і роздати копії "для оперативного руководства комбригам, особому отделу 42 с.д., штабу 4-й Армии и оперативному отделу штаба 13-й Армии".
Гусєв уважно вивчив зміст щоденника і визначив, що він належав Галині Андріївні Кузьменко, другій і останній дружині Нестора Махна.
В брошурі Р. Ейдемана "Борьба с кулацким повстанчеством и бандитизмом", навіть у "втором дополненном издании", Харків, 1921 рік, наведена перша версія приналежності щоденника: "29 марта 1920 г., во время разгрома махновской банды в Гуляйполе отрядом 42-й дивизии была убита жена?? Нестора Махно Феодора Лукьяновна Гаенко. В её походной сумке был найден дневник..."
З останнього запису щоденника можна припустити чому щоденник опинився у сумці загиблої Фені Гаєнко:
"29 марта.
Сегодня Феня нас оставила, Нестор сказал: "Вот Феня осталась, жалко…"
Оставила нас - хорошо сделала. А я надеялась остаться где-нибудь вместе с ней. Думала, а почему же я не осталась? Разве я вправду испугалась того, что меня уже в Гавриловке люди видели и знают? Нет, может быть того, что Нестор сказал сгоряча: "Если останешься, то не считай меня больше своим мужем!.."
Схоже, що коли Феня вирішила піти із загону та повернутися до себе, в Гаврилівку, то Галина віддала свій щоденник їй на збереження. А тачанка, яку зпорядили, щоб відвезти Феню в Гаврилівку, під Гуляйполем попала в засаду, була сприйнята за кулеметну і обстріляна.
Так загинула краща подруга Галини Кузьменко, самий надійний інформатор Нестора Махна в Гаврилівці, Федора Лук’янівна Гаєнко, любима вчителька мого батька та його однокласників Вище-початкового училища при 4-й земській школі, яка була великою видумщицею всіляких ігор для школярів, в яких і сама брала безпосередню участь, нарівні з усіма. Та ще вона і дівувала разом з старшою батьковою сестрою, Досею, теж учителькою, тільки 3-ї Гаврилівської земської школи. Батько пізніше говорив про Феню: "Вилита Жана д’Арк.!"
Так от, в цьому щоденнику Галина Кузьменко пише про відвідування села Гаврилівки Нестором Махно зі своїми повстанцями:
"23 февраля.
...После обеда выехали в Гавриловку. Там ещё оказались два агента, которые забирали скот, а так же один инженер, который приехал организовать ревком и исполком, а также вияснить, кто воюет с Петлюрой, с Махно,с Деникиным. Тут мы переночевали и был митинг.
24 февраля.
Кажется сегодня уедем отсюда. Тут остаётся Феня... После обеда выехали с Гавриловки через Андреевку.
14 марта.
Сегодня переехали в Большемихайловку. Тут убили одного коммуниста. Переехали в Гавриловку.
15 марта.
...В Гавриловке взяли с собой Феню и поехали в Андреевку, где и заночевали."
А в газетному нарисі Я.С.Шалі "Село Гаврилівка в період громадянської війни..." приведені ще три відвідини Гаврилівки Нестором Махно:
"На початку грудня 1920 року Махно заїхав в село і зупинився на кватирю у бувшого члена "Союзу хліборобів" Кирила Наталухи.
У Махна була виключно кавалерія і кулеметні тачанки під чорними знаменами. На одному із них кумедними синіми літерами було написано "Мы горе народа утопим в крови!"
В селі Махно зустрівся з якимсь Маслаковим, котрий з невеликим загоном дезертирів, колишніх червоноармійців, чомусь пробирався на Дін. Вони зайшли в дім Бідашів, до тещі Забудька. Почали пити самогон, а коли сп’яніли, почали боротися і стріляти в стелю. На цій п’янці був присутній і Мефодій Забудько якого Махно вихвалював перед тещею, як хорошого зятя, старанного служаку та відчаяного рубаку...
Коли закінчилася зустріч Махна з Маслаковим, п’яний Забудько, спокушений хвальбами Махна, вийшов на вулицю зі словами: "Мені людської крові хочеться!". Побачивши червоноармійця, що повертався з побувки в свою частину, Забудько вихопив шаблю і зарубав його.
На слідуючий день Махно, переслідуємий військами Червоної армії, поспішно виїхав із села..."
"В кінці січня 1921 року Махно знову відвідав Гаврилівку. На цей раз він зупинився в хаті Михайла Шишенка. Переночувавши одну ніч, Махно виїхав із села в невідомому напрямку.
Коли "чорна сотня" Махна проходила через село (а в ній були і гавриляни Микита Божко, Мартин Лепеха, Митрофан Наталуха, Карпо Ковтун, Олександр Щусь і Тимофій Антибура), хтось повідомив Божка, що на кватирі у Пилипа Говорухи і у Дмитра Плахоті знаходяться два продпрацівника. Він зпішився, вивів на улицю неозброєних людей і шаблею зарубав обох. А "чорна сотня" пішла дальше через село і заспівала пісню, в якій були такі слова:
"Ура!Ура!Идем мы на врага,
За матушку Галину,за Батька Махна."
Доречі, Сашко Щусь, так його звали за молодість в сотні, єдиний із наших, перейшов з Махном границю, жив теж у Франції, звідтіля його рідним в Гаврилівку зрідка приходили листи, навіть і після Вітчизняної війни.
"В наступний раз Махно, переслідуємий Радянськими військами, відвідав село в травні 1921 року. Зупинився він знову у Кирила Наталухи. Переночував одну ніч. Вранці Махно, проїздаючи улицями села в тачанці, підвівся на ноги, удержуючи себе милицями під пахвами (Махно був тяжко поранений в стегно, після якого всю решту життя оставався кривим) і на протязі усього руху до Закам’янського містка звертався до гаврилян, які, здавалося, усі до одного вийшли на узбіччя вулиць, по яким проїзджав селянський ватажок - Батько Махно: "Не подчиняйтесь красным бандитам! Живите между собой дружно!.."
На цей раз Махна супроводили біля 70-ти відданних йому вершників. Це був останній приїзд Нестора Махна в Гаврилівку..."
Хотілось би зупинитися на одній цікавій миті. Яків Семенович Шаля привів два коротких речення із звернення Махна до гаврилян. Але от що розповідав мій батько, Зайцев Олександр Андрійович, своєму товаришу-покровчанину, Кісенко Павлу Лазаровичу, колишньому замісникові Головного редактора газети "Радянське слово":
"Я помню, як мій батько, Зайцев Андрій Васильович, в розмові з Миною Семеновичем Голованем та своїм рідним братом Гордієм Васильовичем, згадували, про що іще говорив Нестір Махно з поволі проїжджаючої тачанки поміж людського коридору, проводжаючих його селян. Вони були вражені тим, що Махно добре знав історію села Гаврилівки (можливо в цім заслуга все тієї ж Фені Гаєнко). Свій заклик до громадян села Махно почав словами: "Гавриляне! Славные наследники запорожского атамана Гаврила Блакытного, свободолюбивые землепашцы и ремесленники! Вы никогда не были под гнётом помещиков, никогда не знали ярма крепостничества. Верные казацким заповедям, вы жили по законам сельской общины, храня их вольный дух и жажду к свободе. Так неужели вы подчинитесь красным бандитам-грабителям, отнимающим у вас последние пожитки, насаждающим большевистскую диктатуру, разрушающую вековечный крестьянский уклад, попирая традиции и веру, обрекая вас на нищенское существование, бесправие и гнёт! Объединяйтесь в отряды самообороны, ведите партизанскую войну, пусть земля горит под ногами большевистских комиссаров. Пусть они почувствуют вашу решимость бороться против них не во имя примирения с ними, а во имя полного уничтожения их, как силы преступной и гибельной для дела освобождения рабов от господ! Живите между собой дружно, дружба и единство - залог всех побед. Мы победим, потому что мы ведём справедливую повстанческую войну против властных диктатур всех мастей и цветов. Поверьте мне как человеку много рисковавшему на революционном пути во имя общего дела трудящихся!"
Я чому передаю цей текст так дослівно, тому, що я його у свій час не тільки чув на слух, а і переписав у Семена Шилька. Він ще в 30-ті роки цікавився махновським рухом і мав багато записів про нього із уст очевидців.
Про це я, після виходу газетного нарису Шалі, мав розмову з його автором. Яків Семенович тоді сказав: "Шуро, подібні перекази посліднього звернення Махна до гаврилян я теж записував зі слів очевидців ще до війни і у того ж Семена Шилька. Пам’ятаю, я йому ще тоді порадив бути обережнішим з тими матеріалами, які він збирав і зберігав. Якраз тоді було заборонено даже згадувати саме ім’я Махна не те що в пресі, а і в обіході. Ну, ти ж розумієш, що поки що і в наш час помістити це його звернення в нарисі для печаті в повному обсязі я не міг, так як Махну і махновщині можна було давати любі оцінки, окрім позитивних: Махно-бандит, махновщина-анархо-бандитизм і крапка..."
Та й насправді, чому тут дивуватися, на жаль, і сьогодні, коли уже робляться численні намагання правдивого освітлення боротьби селянського вожака - Батька Махна і його Першої революційної Арміі повстанців України за гідне життя українського селянства на своїй рідній землі, проти більшовицького експерименту, позбавившого їх права власності на землю, права бути на ній хазяїном, багато хто на запитання, ким був Нестір Махно, особливо не замислюючись, скажуть: "Бандитом..."
В.Зайцев,колишній гаврилянин,
науковий пенсіонер,
м.Дніпропетровськ.
Стаття надрукована в газеті “Покровський край” в номерах:
№62 від 16.08.2006 р.,№64 від 23.08.2006 р.,№66 від 30.08.06 р.
Василий Зайцев. "Нестiр Махно i Гаврилiвка"
Линейный вид
